Цензура в СРСР, короткий екскурс

Цензура в СРСР

Розповідає кореспондент радіо Свобода Андрій Корольов в передачі Олександра Подрабінека "Дежавю"

Про свободу слова в постреволюційній Росії заговорили відразу ж після прийняття 27 жовтня 1917 року Декрету Ради Народних Комісарів "Про пресу", який на десятиліття визначив класові критерії для дозволу чи заборони друкованих видань.

Закриттю підлягали органи преси, "що закликають до відкритого спротиву або непокори робочому і селянському урядові, які сіють смуту шляхом явно наклепницького перекручення фактів; закликають до діянь явно злочинного, тобто кримінально караного характеру".

8 листопада 1917 року розпорядженням військово-революційного комітету за контрреволюційну, наклепницьку агітацію проти Жовтневої революції були закриті газети: "День", "Мова", "Новий час", "Біржові відомості", "Сучасне слово", "Нова Русь", "Копійка ", "Петроградський листок", "Петербурзька газета", "Живе слово" та інші органи буржуазної преси.

Надалі цензура не тільки посилювалась, а й отримувала більш централізований характер.

У 1922 році було створено Головне управління у справах літератури і видавництв (Головліт) з метою "об'єднання всіх видів цензури друкованих творів". При цьому структура безпосередньо контролювалася комуністичною партією, хоча формально підпорядковувалася Наркомпросу, а з 1946 року - Раді міністрів СРСР.

Більшовики проводили масові вилучення і знищення ідеологічно "шкідливих" книг, а до 1926 року в великих бібліотеках були створені спецхрани, де перебувала література, доступ до якої надавався за спеціальним дозволом.

У період з 30-го по 53-й рік остаточно склалася багаторівнева система цензури - від самоцензури до партійного контролю за цензорським апаратом. Забороні піддалися не тільки твори репресованих авторів, але навіть згадки про них. Цілі напрямки в науці, особливо в гуманітарній сфері, виявилися в "чорних списках".

ЗощенкоНайяскравішим прикладом опали на неугодних авторів стала постанова оргбюро ЦК ВКП (б) "Про журнали" Зірка" і "Ленінград". У 1946 році письменник Михайло Зощенко і поет Анна Ахматова були оголошені "паскудниками і покидьками літератури, які зображують радянські порядки і радянських людей примітивними, малокультурними, дурними, з обивательськими смаками і звичками".

Майже відразу після виходу постанови ЦК всі книги Зощенко були вилучені. Друк та розповсюдження збірників Ахматової також було зупинено. За наказом Головліту від 27 серпня 1946 року книги вилучалися не тільки з бібліотек і торгової мережі. Навіть на морських судах і полярних станціях заборонено було зберігати видання опальних авторів.

Після смерті Сталіна відбулося незначне загальне ослаблення цензурних обмежень, однак починаючи з 1964-1966 років заборони знову посилилися. Цензура епохи застою знову стала невід'ємним елементом радянської пропагандистської машини, що тепер грала в більшій мірі консервативно-охоронні функції.

Станція радіозаглушення сигналу
Станція радіозаглушення сигналу

Розгорнулася активна боротьба з алюзіями, ремінісценціями та іншими формами іносказань. Цензурувалось фактично не те, що було написане, сказане і показане, а те, що могли про це подумати читачі. З 1948 року свобода думки придушувалася і в радіоефірі - зарубіжні радіостанції глушили потужними генераторами електронних шумів.

У зоні впливу СРСР було побудовано близько 1400 спеціалізованих станцій загальною потужністю 14 600 кіловат, які дозволяли заглушати до 40-60% трансляцій.

Одним з суттєвих елементів цензури були статті Кримінального кодексу РРФСР №70 ("Антирадянська агітація і пропаганда") і №190-1 ("Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський лад"). За цими статтями, за даними КДБ СРСР, з 1958 по 1966 рік було засуджено 3448 осіб, а з 1967 по 1975 рік - ще 1583 людини.

На роки брежнєвського "застою" припали найбільш масові репресії проти дисидентів, які відстоювали в тому числі і право на свободу слова. Але і після смерті Брежнєва тиск на інакомислячих навряд чи зменшився.

Листи західних діячів на підтримку дисидентів навмисне залишались без відповідей. Наприклад, в 1983 році генсек КПРС Юрій Андропов дав вказівку не відповідати на лист федерального канцлера Австрії Бруно Крайського на підтримку радянського фізика Юрія Орлова.

Адвокатів, які наполягали на невиновності їх підзахисних, усували від політичних справ; так була усунена Софія Калістратова, яка наполягала на відсутності складу злочину в діях Вадима Делоне і Наталії Горбаневської.

Зрозуміло, ні про яке об'єктивне висвітлення цих процесів в радянській пресі не могло бути й мови.