Чому наука вже не рухається?

Наука

Портал Vox розпитав американських вчених про те, які проблеми заважають науці розвиватися.

Якщо відкинути численні відмовки, наука - найкраще з того, чим сьогодні зайняте людство. І добре, що це саме наука, а не війни або ловля покемонів. Але чомусь вона перестала дарувати нам свої плоди, принаймні стільки, як воно було 60 років назад, і ще менше, ніж мріялось. Тож казати, що в науці все нормально, не доводиться.

Небайдужі люди та вчені планети здебільшого впевнені, що у науки великі проблеми, а дехто  взагалі вважає, що вона зараз у безвихідному тупику.

Журналісти порталу Vox опитали 270 вчених, насамперед з англомовних країн. Передбачувано всі сказали, що проблеми є і вони досить серйозні. Залишилось тільки згрупувати відповіді і сформулювати консенсус: сім головних проблем, що заважають вченим пізнавати таємниці буття.

 

Ось ці проблеми:

  1. Не вистачає грошей.
  2. Вчені змушені займатися "наукою на замовлення".
  3. Нікому виправляти помилки.
  4. Система рецензування не працює.
  5. Наукова інформація занадто дорого коштує.
  6. Наукова інформація не доходить до публіки.
  7. Життя молодих вчених нестерпно важке.

Тепер докладніше по пунктам.

 

1. Не вистачає грошей

Зараз фінансисти світу скаржаться на те, що у них є на руках 2-3 вільних мільярди доларів, які їм бідолагам рішуче нікуди вкладати. Китай майже «закінчився» для інвестування, інших країн 3го світу з бурним розвитком та великою фінансоємністю на горизонті теж не спостерігається. Європейські банки вже кілька років мають від’ємні ставки рефінансування, а півроку назад почали брати кошти з вкладників за зберігання їх коштів на рахунках. Тобто не вам платять відсотки за депозит, а вже ви самі платите за те, щоб банк зберігав ваші гроші.

Фінансисти світу не знають зараз, куди вкладати гроші. Всюди «невигідно» або занадто ризиковано. А тим часом наука не рухається першим чином через те, що немає грошей. Отака от фігня коїться в світі, малята.

Ніхто і не сумнівався, що вчені поскаржаться на брак фінансування, але при цьому вони конструктивно додають, що ті ж самі гроші можна було б роздавати більш розумним способом. За нинішньої системи (що в США, що в Європі, що в Росії) мінімум ¾ потреб (тобто, зокрема, три чверті доходу самих дослідників) складають гроші грантів і цільових програм. Щоб отримати грант, треба бути конкурентоспроможним - наприклад, в NIH в минулому році задоволена тільки кожна шоста заявка на грант. Це означає, по-перше, треба публікувати багато неймовірних результатів, причому в кращих журналах. По-друге, в заявці слід обіцяти за 2-3 роки (саме така нормальна тривалість фінансування) вирішити важливу наукову проблему.

Так не буває. Серйозне дослідження триває десятиліттями. Якщо через рік роботи у вас вже готова стаття в PNAS - значить, або ви підтасували дані і роздули з мухи слона, або обдурили фонд і зараз публікуєте результати минулого дослідження (виконаного на гроші іншого обманутого фонду). Крім того, така система фінансування відсіває тих вчених, які пишуть про те, що «негативний результат - це теж результат». Результат той може навіть більш значущий, ніж те, що робили колеги, але його ніхто не опублікує, а значить, наступного гранту не буде.

Гранти – це так званий капіталістичний спосіб фінансування науки. Після розвалу соціалістичного блоку всі подумали, що таки капіталістичний спосіб господарювання – саме те, що треба, і тепер от піде розвиток науки семимильними кроками. Бо ж то не треба тепер буде світу витрачати шалені кошти на гонку озброєнь, і всі ті кошти широким бурним потоком хлинуть у мирну науку.  Ага, тримайте карман ширше. Чомусь не сталося, як гадалося, і вчені тримають той карман широко вже чверть століття.

Як лікувати?

Опитані пропонували різні рецепти, аж до ексцентричних. Наприклад, розподіляти гроші за жеребом. Раз вже все одно це лотерея, нехай принаймні це буде чесна лотерея. Більш консервативний рецепт: видавати гроші не на вирішення конкретних проблем, на кшталт телепортації або нанороботів, а на функціонування дослідницьких груп з гідною репутацією, і нехай роблять те, що диктує їм логіка дослідження. Цікаво, що приблизно такою був принцип фінансування науки в СРСР. Нічого доброго з цього не вийшло, але, можливо, в силу сторонніх причин, а не через порочності принципу.

Скоріш за все вадою соціалізму в Росії був не соціалізм, а сама Росія. Росія здатна спотворити і неодмінно спотворює будь-яку ідею, якою б гарною або поганою вона не була. Устрій Росії – це орда з екстенсивним способом розвитку, і які б ви лички на ту країну не намагалися наклеїти, хоч капіталізм, хоч соціалізм, хоч народовладдя – все одно вийде орда з екстенсивним способом розвитку та негативним відбором. Тож на участь Росії в випробуванні можливих систем суспільного устрою треба дивитись саме через цю призму: Росія є Росія, тобто орда, і ніщо більше.

Щодо соціального устрою, в якому б суспільство акумулювало й витрачало потім на науку всі ті мільярди, які зараз купка фінансистів не знає куди діти, то я не бачу в тому нічого поганого. Питання лише в тому, хто і як буде вирішувати, скільки саме й куди саме. В радянській росії з цим була велика біда, бо там завжди був негативний відбір, тобто у владі завжди опинялись найгірші. Найгірші, бо потрібно брехати й плазувати перед начальством, а інакше ніяк. Це саме правило стосується і науки, вчених як невід’ємної частки суспільства. Навіть найбільш талановитих студентів могли запросто вигнати з інституту, якщо той не шанує як потрібно Лєніна і своє власне безпосереднє начальство. Що вже казати про звичайних «подающих надії». А молодому вченому через те саме світило не більш ніж все життя мити колби, яким би талановитим він не був. Втім, можна було досягнути й більшого – потрапити в гулаги або психлікарні.

Проте й надії на капіталістичних акул не виправдалися. Вони носяться зі своїми грішми по всьому світові, шукаючи де вкласти якнайкоротше, щоб отримати прибуток якнайшвидше. І фінансувати науку щось не дуже поспішають. Хоча всі вуха нам продзижчали своїми постулатами «інновації, інновації, та ще раз ноу-хау». Воно звісно класно продавати щось нове-проривне, зразу купа грошів гребеться мільярдами. Але щоб довго і нудно в розробки отого нового вкладати гроші нема дурних. Краще нехай вони самі розробляють, на підножному кормі на колінці, либонь щось вийде, то тоді й викупимо результат за копійчину. А зараз нам і так непогано.

 

2. Вчені змушені займатися "наукою на замовлення"

Ця проблема випливає з попередньої: дослідник формулює питання так, щоб отримати результат, який сприймуть грантодавці й публікатори. Те питання, яке вони насправді хотіли б задати, залишається за рамками системи. Немає запиту на істину, є запит на «революційні рекламні відкриття», а це зовсім різні речі. Особливо це відноситься до досліджень, що залежать від статистичної обробки даних (наприклад, в медицині або психології). В результаті публікується море статей, де результат балансує на межі статистичної достовірності. Можливо насправді вчені задавали собі зовсім інші питання, але отримали «погані» відповіді, і читачі про це ніколи не дізнаються. Тим, хто розбирається в статистиці, за подробицями краще звернутися до оригінальної статті.

Як лікувати?

Опитані вчені пропонують принципово змінити підхід до оцінки досліджень: цінувати в них не «результати», а, по-перше, сміливість ідей і, по-друге, точність методики. І якщо в результаті не виходить сформулювати статистично достовірний результат, то це і треба вважати результатом. І публікувати, звичайно, щоб вченим не зрізали фінансування на майбутній рік (див. вище).

 

3. Нікому виправляти помилки

Всіх студентів вчать, що наукові результати повинні бути «відтворювані». У будь-якій експериментальній роботі є нудний розділ «матеріали та методики», спеціально призначений для тих, хто надумає повторити ті ж самі досліди і переконатися, що автор не бреше. Однак зараз нікому і в голову не прийде повторювати чужі досліди: якщо результат буде той же самий, його не прийме жоден журнал. А якщо того ж результату не буде, то, швидше за все, у вас криві руки. В результаті найважливіший компонент дослідження - відтворення результатів - повністю випав з наукового процесу. Нещодавно журнал Science опублікував шокуючі дані: з робіт, опублікованих за останні пару років в кращих психологічних журналах світу, переважна більшість не є відтворюваною.

Як лікувати?

Більшість ідей зводиться до того, щоб стимулювати вчених періодично займатися відтворенням чужих результатів (наприклад, виділити в наукових журналах відповідний розділ). Але на таке ніхто не дасть коштів. Інший напрямок думки - зобов'язати дослідників писати розділ «Матеріал і методики» ще нудніше і докладніше, аж до сканів лабораторних журналів і стрічок самописців. Туга зелена, але що ще можна придумати в таких умовах?!

 

4. Система рецензування не працює

Якщо хтось не знає, система ця полягає в наступному: вчений посилає статтю в журнал, а редактор переправляє її рецензентам, причому не повідомляючи їм імені автора. Автор теж не знає, хто ті люди, що в рецензії назвали його роботу «ахінеєю». У ще більш жорсткому варіанті і сам редактор журналу не знає ні імені автора, ні до якого конкретно рецензента потрапить розглянута стаття ( «потрійний сліпий метод»). Таким чином виключено зведення особистих рахунків і надання взаємних послуг: тільки торжество наукової правди.

Що на практиці? Рецензент отримує від редактора статтю. Якщо стаття реально зачіпає область його наукових інтересів, він неминуче буде упереджений: ну як не скористатися шансом загнобити носіїв альтернативної концепції? Якщо ж це не його тема, він, швидше за все, прочитає статтю по діагоналі і видасть випадковий вердикт.

Відомі й більш кепські варіанти: наприклад, стаття китайських дослідників, які намагалися редагувати геном людини, «витекла» з редакції або від рецензента до конкуруючих дослідникам, які швидко роздули інформаційну кампанію проти невдалих китайців. До того моменту, коли стаття все ж вийшла (в іншому журналі), негативний фон її сприйняття був відмінно підготовлений. Або війни за проблему потепління, або геологічні війни з проблеми побудови Землі.

Як лікувати?

Це проблема «людського фактору» в чистому вигляді. Лікуватись може лише підвищенням позитивного відбору, наприклад шляхом втрати репутації за виявлену нечесність починаючи вже з студентьских років. Та зниження матеріальної залежності, - знизити необхідність битися не на життя, а на смерть, за кожний долар фінансування. Нажаль і в науці досі працює закон джунглів: «голодна собака – зла собака».  Нажаль капіталістична модель світу не тільки не «накормила» вчених, а чомусь і не призвела до нормальної роботи системи репутацій. Мабуть тому, що принцип «головне – прибуток», притаманний капіталістичній ідеї як ніщо інше.

Все розмаїття пропозицій вчених так чи інакше зводиться до публікації (або препублікаціі) всіх наукових робіт онлайн. В такому випадку анонімне рецензування можна замінити онлайн-обговоренням (при бажанні - теж анонімним), що вирішить питання прозорості процедури і відсіче від неї тих, кому по суті немає діла до обговорюваної проблеми.

 

5. Наукова інформація занадто дорого коштує

За доступ до наукової статті навіть в інтернеті треба платити, наприклад, тридцять доларів за статтю. І це не прикрий казус, а норма: наукова преса - не благодійність, а бізнес, і доступ до неї коштує грошей. Один допитливий автор підрахував: щоб читати всі статті, які необхідні тільки для власної роботи аспіранту, він повинен витрачати близько $ 1000 на тиждень.

Як лікувати?

Природна відповідь - публікувати статті на безкоштовних ресурсах на зразок PLOS. На жаль, на сьогоднішній день це вимагає від вчених певної міри безкорисливості: найкращі і престижні журнали платні, і за один рік ситуація не зміниться. Інша можлива відповідь - піратство. Саме цей шлях обрала Олександра Елбакян, російська нейробіолог і творець нелегального ресурсу безкоштовної наукової літератури Sci-Hub. «Як переконаний пірат, я вважаю, що поняття копірайту має померти», - прокоментувала вона. Американські суди вважають по-іншому, але щось підказує, що майбутнє за моделлю Елбакян.

 

6. Наукова інформація не доходить до публіки

Це, якщо вдуматися, випливає з вищевикладеного. Щоб отримати гроші, вченим треба вразити уяву публіки. Що стосується наукової публіки, її уяву хоч якось захищено від необґрунтованих потрясінь недосконалою системою рецензування і жорсткими правилами наукових публікацій. Але зі звичайною мирської публікою можна робити все, що завгодно. Наприклад, розповідати їй про свою роботу в такому широкому контексті, щоб у неї виникло переконання: це той самий хлопець, який поодинці відкрив все на світі.

Якщо навіть вчені не наводять тінь на тин навмисно, це можуть зробити за них популяризатори. Їм теж хочеться здивувати читача, а вникати в предмет статті хочеться не дуже. Останній рубіж оборони невігластва - сама широка публіка, яка поширює мракобісні нісенітниці набагато охочіше, ніж нудну правду. Особливу роль в цьому відіграють публічні фігури на кшталт Гвінет Пелтроу з її ідеями здорового харчування. «Просто неймовірно, в скількох питаннях вона помиляється», - зауважив один з експертів.

Інший цікавий приклад - прекрасний сайт Kill or Cure?, де старанно в алфавітному порядку зібрані субстанції, які, на думку журналістів Daily Mail, здатні викликати або вилікувати рак. Велика частина з перерахованого - наприклад, аспірин, рис або молоко - присутні в обох категоріях.

Популяризаторів теж можна зрозуміти – вони залежать від публіки ще більше, ніж вчені. Бо хто буде читати їхні статті, якщо вони будуть писати нудну правду, а не цікаві сенсації. В капіталістичному способі життя кінцевий споживач заказує музику, а йому подобаються яскраві розваги значно більше, ніж правда.  Так було у Стародавньому Римі, так є і зараз.

Як лікувати?

Ніяк, поки люди будуть прагнути цікавого більш ніж нудної роботи. А це буде завжди, бо це цілком природньо. У кожної людини є своя нудна робота і побут, і вона цілком має право у свій вільний  час розважатися, а не ще продовжувати працювати над тим, що прямо не стосується її життя. Вихід я бачу у створенні системи авторитетних популяризаторів, що працюють за суспільний кошт, і мусять натомість постачати широкому загалу достовірну інформацію про нинішній стан справ у науці. Тут має діяти система репутації і гідна плата за працю, інакше ми так і будемо борсатися у «англійські вчені винайшли безсмертя», «їстимеш ГМО – діти народяться з павучиними лапами».  

Деякі вчені з учасників опитування говорили про систему рейтингу наукових публікацій: ідея в тому, щоб кожна наукова стаття оцінювалася колегами-вченими на предмет її інтересу для широкого загалу. Такий рейтинг позбавить популяризаторів можливості видавати нісенітниці за революційний прорив у науці. Але це була б лише заплатка, а не вирішення проблеми, до того ж яка б додала значного навантаження на вчених.

 

7. Життя молодих вчених нестерпно важке

Грошей дуже мало, конкуренція величезна, успіх нерідко питання випадку. Дивно, що взагалі хтось цим займається. З іншого боку, коли ви проводите 12-14 годин на добу в лабораторії без природного освітлення, відсутність грошей, слави і перспектив може здатися вам другорядною проблемою вашого життя: головне - вирватися з цього пекла.

У розвиненому світі, як це не прикро, великою проблемою є небажання талановитої молоді витрачати багато часу і сил на навчання, які в майбутньому принесуть досить незначну винагороду (зарплату) порівняно з іншими областями діяльності. В бізнесі, фінансах, якийсь там маркетолог, економіст чи начальник підвідділу заробляє значно більше за науковця. Але ж на науковця треба вчитися значно більше й важче. Тоді як вивчитися на якогось блакитного комірця у розумної молоді не виникає ніяких складнощів, і крім того залишається ще багато часу на розваги й «власне життя». Тож чи вартує шкурка науковця виділки? Особливо, коли в тебе немає якогось бекграунду у вигляді небідних батьків на випадок, коли ти програєш в боротьбі за гранти, або вирішиш, що та боротьба вже занадто принизлива й нечесна. Бідна талановита молодь в такому випадку залишається бомжем на велфері, тож розумніше піти в блакитні комірці. А вже потім може діти…

Як лікувати?

Та навіщо? Воно ж і так непогано. Вже є трактори, електрика і айфони. А наука коштує все дорожче й дорожче. Довше має вчитися вчений, бо вже значно більше має вивчити, ніж колись у середньовіччі. Значно більше має бути вкладено в експерименти, бо всі дешеві ми вже поробили. Тож суспільство має вирішити, чи потрібно йому вкладати більше коштів в науку, чи вже житимемо як є, і так непогано.

Деякі з опитаних вчених стверджують, що й за таких умов головна проблема - перевиробництво наукових кадрів. Грантів мало і на всіх точно не вистачить; якби аспірантури випускали поменше претендентів на вчені хліба, то і жити всім було б простіше. Насправді моторошна конкуренція, звичайно, могла б йти на користь науці, якби в ній перемагали найдостойніші й талановиті, а не самі пристосовані до збочених умов цієї самої конкуренції. Де за умовами диких джунглів виживає «сильніший», а не розумніший. Конкретні умови конкуренції, як ми бачили з попередніх пунктів списку, зовсім не сприяють тим, хто чесно хоче пізнавати таємниці буття.

Як висловився один з учасників опитування, соціолог Ной Гранд з Лос-Анджелеса: «У чому сенс досліджень? У тому, щоб догодити грантодавцям, або в тому, щоб більше дізнатися про світ?»