Кордон без замка

Тузла, кордон

Леонід Осовалюк, багаторічний представник України з питань договірно-правового оформлення державного кордону, надзвичайний і повноважний посланник, в передачі Віталія Портнікова Текст Відео

розповідає про те, як Московія не бажала офіційно оформляти кордон з Україною, з самого 1992 року, через кризу Тузли аж до нинішньої війни. По одному цьому факту наші правителі вже тоді могли чітко і ясно зрозуміти, що Московія не хоче, не збирається і не відпустить Україну.

Ми вели переговори з розмежування Азовського моря починаючи з 1993 року по 2013 рік включно. Коли ці переговори заходили в глухий кут, ми пропонували, поки неофіційно, в робочому порядку: давайте підемо в міжнародний суд, і нехай він розсудить, хто з нас має рацію, а хто не правий, подібно до суду з Румунією. Це викликало не просто жах, а навіть зрив переговорів, тому що наші російські партнери ніколи не виходили на переговори з правової позиції.

З делімітації сухопутної ділянки кордону ми почали переговори тільки в 1998 році, пізніше за всіх серед наших сусідів, колишніх радянських республік. Ми на той час уже завершили переговори, підписали договір з Білорусією про державний кордон, були на фінішній прямій з республікою Молдова. Тільки в 1998 році нам вдалося сісти за стіл переговорів з делімітації сухопутної ділянки з Російською Федерацією. Починаючи з 1992 року ми щорічно посилали Росії п'ять-шість нот з пропозиціями розпочати переговори щодо встановлення державних кордонів. Ми отримували приблизно такі відповіді: ми не розуміємо, про що йде мова, що за кордон повинен бути між нашими братніми народами, ми не розуміємо, що таке «делімітація», і взагалі, навіщо нам стовпи на державному кордоні?

До 1998 року ми чули багато абсурдних речей. Ми, до речі, дуже багато дискутували тут, в Києві, з незабутнім Віктором Степановичем Чорномирдіним, коли він був послом. Його фраза про те, що він не дозволить вбити жоден стовб на українсько-російському кордоні, характеризувала весь цей процес.

Зрештою в 1998 році ми сіли за стіл переговорів. Розмови московитів почалися з того, що «нам потрібно подивитися, що це взагалі за така держава Україна, що це за територія України, звідки вона взялася: давайте згадаємо, які там були кордони з часів Петра I», і так далі. Московити щосили намагалися відсунути кордон на територію України, забрати собі якісь наші землі. Але врешті-решт в 2003 році підписали договір про державний кордон такий, як є.

Більш складними (можна сказати взагалі тупиковими) були переговори щодо розмежування Азовського моря і Керченської протоки. Російська сторона розуміла, що все-таки доведеться ділити, але спочатку виходила на переговори з тієї позиції, що «це наше спільне море, наша загальна акваторія, і нічого ділити нам не треба, навіщо взагалі межа в Азовському морі і Керченській протоці?». Ще більш-менш усвідомлювали, що потрібна бічна лінія кордону в Чорному морі, а ось Азовське море - воно загальне. Ми розуміли, що таке «спільне море»: це буде абсолютно не український море.

І коли ми були в черговому глухому куті, з якого не могли вийти, ми запропонували російській делегації передати справу до міжнародного суду. Це завершилося відомої епопеєю з будівництва дамби в бік острова Тузла. На мій погляд, це була така проба пера, яким чином можна спочатку приєднати Крим до Росії, а потім взагалі розібратися з Україною.

Ми серйозно підняли цю проблему: звернення до Російської Федерації, до МЗС Росії... Жодної відповіді немає: всі, вибачте, клеять дурня, ніхто ні на що не відповідає. Посла ніхто не приймає, відповідей послу не дають... В Москві всі говорять: «Ми тут ні при чому, є губернатор Краснодарського краю, відомий Ткачов, ось він це будує».

Леонід Кучма, будучи президентом України, відверто кажучи, втік кудись, абсолютно не реагував ні на які наші тривожні донесення. Будівництво йшло, з цього питання почали активно працювати Міністерство оборони, прикордонна служба. Природно, і Міністерство закордонних справ шукало всякі варіанти.

Тоді запропонували провести так звану односторонню демаркацію кордону в Керченській протоці. Нашій гідрографічній службі доручили встановити буї по тій лінії кордону, яка була між Радянською Росією і СРСР. Ця межа була якраз в Керченській протоці, хоча Росія ніколи її не визнавала, тому що, на її погляд, вона була для неї невигідна. Наша, українська позиція, на жаль, була двоякою. З одного боку, всі відомства начебто зобов'язані відстоювати територіальну цілісність держави, недоторканність державних кордонів, а з іншого, всі боялися вдатися до якихось рішучих дій.

Зрештою сформували делегацію України (її очолив прем'єр-міністр Янукович) і відправили на переговори до Росії. Я був у складі тієї делегації. Янукович не мав жодних повноважень і взагалі не знав, про що говорити. Російську делегацію очолював Михайло Касьянов. У той же час, коли ми серйозним складом делегації приїхали на переговори до Москви, мені здається, ми змогли досить вагомо викласти свої аргументи. Після цього і закінчилося будівництво.

Віталій Портніков: Я вже через роки нагадав цю історію Михайлу Касьянову... Коли він приймав Віктора Януковича, він після його відльоту сказав, що все одно вважає: російські інтереси захищаються правильно. І я його запитав, наскільки він тепер підтримує ту свою позицію. Він мені відповів публічно: а що він міг тоді сказати? Була чітка лінія президента Путіна, і він як прем'єр-міністр повинен був її підтримувати і захищати.

Леонід Осовалюк: До речі, тоді ж в неформальній обстановці прозвучала фраза Януковича на адресу Касьянова: «Ви знаєте, Михайло Михайлович, що за Тузлу можна і в «Тузлу» отримати». «Я не зрозумів, про що мова, що це таке?». Янукович тут же все згладив, але виступив в своєму амплуа, і, треба віддати йому належне, досить жорстко вів переговори. Правда, він абсолютно не розбирався в ситуації. Він погоджувався з Касьяновим, що «ми зупиняємо будівництво, а ви забираєте прикордонні війська з самого острова»... Янукович погодився, потім ми в літаку його переконали. Коли літак сів в Києві, він сказав журналістам зовсім інше: ніякі прикордонні служби ми звідти прибирати не будемо, навпаки, будуємо заставу.

Таким чином, це була пробна куля. Потім, коли все це заспокоїлося, природно, ми не отримали жодної відповіді з приводу того, хто був ініціатором, хто дав таку команду, все звалили на Ткачова. Переговори продовжилися. Росія почала висувати претензії: якщо ви хочете кордон, тоді ми повинні його посунути в сторону України, щоб судноплавний канал був якщо не російський, то принаймні, щоб ми його ділили навпіл. За географією і по тому адміністративному кордоні, який існував між УРСР і РРФСР, цей канал перебував біля керченського берега. Ми, природно, не погодилися, навпаки, посилили контроль за судноплавством через судноплавний канал. Російські судна платили відповідний збір і, в принципі, все йшло більш-менш нормально.

Але на переговорах про морський кордон, коли ми вже серйозно ставили питання: «Добре, тоді скажіть, що ви хочете охороняти і контролювати в Азовському морі?», - позиція Росії завжди була наступна: «Російська Федерація буде контролювати Азовське море від берега до берега».

Віталій Портников: Так, це заявлена позиція.

Леонід Осовалюк: Ми тоді просто не спрацювали, як має спрацювати будь-яка правова і незалежна держава. Наші тодішні керівники просто злякалися вдаватися до якихось жорсткіших заходів.