Платонов як дзеркало української революції

Платонов як дзеркало української революції

Чув таку байку про основи кадрової політики прусської армії на основі розподілу особистостей по двом критеріям – розум та активність. Розумні та активні служили основою для середнього офіцерського складу, розумні та ліниві – для вищого, нерозумні та ліниві для різного роду прапорщиків. А от тупі та активні до армії взагалі не допускалися. Бо активний дурень то, курва, стихія.

Але розповідь не про те.

З’явилась часом останнім така собі бентега, яку можна було б назвати історичним дежавю. Я собі багато років вже живу далеко від цивілізації, тижнями людей не бачу і цілком собі задоволений. Але інтернет доносить до нашого обійстя бурління мас і хвилі зрадо-переможних коливань, та збуджує думки, спогади, асоціації.

Платонов Андрій Платонович
Платонов Андрій Платонович
(справжнє прізвище Кліментов)

А ще я люблю дуже одного російського письменника, родом з нашого українського Воронежу – Андрія Платонова. Його геній відобразив той самий період зламу епох, період становлення того монстра, що ми його звемо страна Совєтов. Люблю й інших, які донесли до нас присмак того часу, як той самий Булгаков, чи Бабель. Теж таланти космічні. І теж всі закінчили по суті однаково, як і Платонов – бо нормальні люди в ті часи не жили ні довго, ні спокійно. Бо то ж не Горький чи Бонч-Бруєвич.

Дуже було мені цікаво колись стало, як воно так вийшло, що раптом взяла та й зникла немаленька така держава, а на її місці утворилось казна-що людожерського віросповідання.

Щоб довго не ходити навколо, скажу, що певно Платонов і дає найкращу відповідь на це питання. Його головні герої – то такі мрійники у стилі Дзен. Їх спосіб думати та говорити проникає мимо всяких бар’єрів мозку прямо в нутро. А навколо них сотні персонажів. Та маса, через яку бреде автор, в очі якої вглядається.

Геній Платонова в тому, що всі його персонажі -- то не люди. То їхні душі. Вони говорять мало, але влучно, а мовчать ще виразніше, ніж говорять. Його твори - це калейдоскоп саме людських сутностей, який ви гортаєте та неквапно переглядаєте. То такий альбом глибинних мрій та одвічних томлінь.

Він і сам мрійник, він шукає цього одвічного щастя, і він його щиро хоче бачити в революції та в цих душах, яким раптом, так зненацька, дали слово. Після сотень років рабства, невігластва їх підняло на гребінь хвилі.

І от якщо коротко, то сутності ці, в які він так пильно вдивляється, виявляються чомусь здебільшого двох типів – нерозумні-та-активні й нерозумні-та-пасивні. Він би може хотів бачити щось інше і писати про когось іншого, але вибору в нього немає. Він всіляко ЗА революцію, за новий лад, він сам на хвилі ентузіазму, він і так, і сяк вивертає ідею її найкращими сторонами. Але він геній, він талант – і все, що в нього виходить, це гола та рельєфна правда.

Його «Котлован» дехто називає сатирою на роки першої п’ятирічки, а «Чевенгур» – утопією. Але я думаю він не збирався писати ні сатиру, ні утопію. Писав як бачив. Сама реальність того часу була сатирою на утопію. Не даремно Сам, прочитавши одну з його повістей у році так 30-му, написав «Талантлив, но сволочь» і поставив чорну мітку, не полінувавшись написати записку до виконання, де назвав його «агентом наших ворогів» з вимогою покарати. Що-що, а карати вони вміли. Всі основні твори Платонова були опубліковані лише з крахом СРСР. Що ж, фінал був закономірним – на кожного мрійника завжди знайдеться свій сталін.

Але знову ж таки, всім певно хотілося б швидше зрозуміти, що ж автор цього тексту хоче сказати. А хоче сказати він для початку просту річ. Таке резюме, висновок із своїх роздумів над творами геніальних сучасників тієї епохи:

Революція підняла та перемішала всі шари суспільства того часу. Її лопасті розумних-та-пасивних вигнали з країни, розумних-та-активних перемололи, а тупих-та-лінивих зробили інструментом для тупих-та-активних.
Такий собі руський дзен – бєссмислєнний і бєспощадний.

Але до чого я це все згадав? Бо щось воно мені нагадує з того, як воно намагається статися і в наш час.

Була країна. Не ідеальна, але хто з нас ідеальний? Орда, тюрма народів, таке інше – у кожного свої недоліки. Підійшов час і трапилась революція на початку 1917-го. Ну така собі революція. Буржуазна як її називають. Далеко не вперше на теренах Європи, то вже було звичним явищем. Це, звичайно, не Україна-2014, але маємо що маємо.

Країна воює. Всім важко. Влада не ідеальна. Особливих аналогій тут і нема. Але вони з’являються. Хтось потім ззовні оплачує хаос. Друкуються газети, листівки, з’являються масово агітатори… Тупі-та-активні переходять у наступ на плечах нерозумних-та-пасивних. Далі легкий спалах, а за ним – справжній морок. Як кулаком в око – зірочки, а потім темінь.

Хотів ще якось все це деталізувати, в мене ще є слів, але схоже на те, що вам вже має бути потрохи зрозуміло, що хотів було сказати. Ще трохи самого головного й закінчую.

Всі ці душі з книг Платонова, вони певною мірою підкуповують. Вони подобаються, навіть якщо роблять щось неправильне. Їх, як правило, можна легко назвати «хороші люди». Вони щирі у своїх мріях, у своєму розумінні справедливості, вони безпосередні та вразливі. Як то кажуть «обнять и плакать». Але…

Але вони, нажаль, – вони не розумні. Їх оперативна пам'ять обмежена розміром слогана на плакаті. Вони так і мислять – лозунгами. Та й бог би з ними – хто яким вдався. Якби хтось раптом не почав активно переконувати їх, що вони розумні, і що вони право мають – мати на все свою власну думку.

А далі може знову статися короткий спалах, а за ним морок. Справжній морок.